Дивлюсь я нa небо... (procol_harum) wrote,
Дивлюсь я нa небо...
procol_harum

Как радость превратилась в ужас

Я уже давно подозревал, что антикоммунизм и сопротивление советам на Зап.Украине было чисто ситуативным явлением и что до 1939 г. этот регион тяготел к СССР. Украинцы, проживавшие там, считали, что румыны, поляки и чехословаки их чудовищно притесняли, а вот русские из СССР - близки им по духу. В этом коренное отличие Зап.Украины от Прибалтики, где русофильско-вассальные настроения не были распространены.

На эту тему – статья Андрея Окары ( andok ), которую воспроизвожу.

Народный артист СССР Дмитро Гнатюк о присоединении Западной Украины к Советскому Союзу

Сегодняшний материал предназначен для российских читателей – особенно для тех моих друзей, знакомых и коллег, с которыми мы обсуждали вопрос о взаимоотношении СССР и присоединенных в 1939-1945 годах западноукраинских областей.

Мой тезис выглядел примерно так: какой-то генетической неприязни (негативной этнической комплиментарности) между западными украинцами (и галичанами, и буковинцами, и волынянами, и закарпатцами) и, с другой стороны, восточными украинцами, а также великорусами, нет.

Советую очень критически относиться к расистским взглядам на галичан, которые можно вычитать в статьях разнообразных малороссийских националистов и книгах одного высокого украинского чиновника, что продаются в некоторых московских.

Но есть негативный исторический опыт совсем недавнего времени – как раз 1939 – начала 1950-х годов. Получалось примерно так: западные украинцы, смертно уставшие от польского, румынского и, в меньшей степени, чехо-словацкого гнета (иногда переходящего в фашизм), встречали Красную армию цветами и радостью.

Но очень скоро эта радость превратилась в ужас – от общения с организациями типа НКВД / МГБ.

И вместо цветов рождалась ненависть.

Лично я эту историю слышал во множестве вариантов от своих западноукраинских друзей, но сюжет одинаков.

И вот вскоре в том числе и на такой почве возросла та же УПА.

И именно тогда – в эпоху Второй мировой войны, а не в какое-либо иное время, образовалась та до сих пор кровоточащая рана.

Несколько моих западноукраинских друзей рождения конца 1950-х – начала 1960-х родилось в Норильске, Воркуте, Магадане, Северном Казахстане и окрестностях. Догадайтесь, как попали туда их родители?

То есть корень непонимания и ненависти – не в расколе Православия (1596), не в противоречиях между Российской и Австро-Венгерской империями, не в проблемах времен Брусиловского прорыва, а в сталинской эпохе.

Недавно попалось интервью с известным оперным и эстрадным певцом Дмитром Гнатюком (1925 г.р.)

Дмытро Гнатюк следующим образом вспоминает историю присоединения своей родной Буковины к УССР / СССР, прошедшую через историю его собственной семьи:

"- У 1940 році Буковина була приєднана до радянської України. Пам'ятаєте, з якими настроями селяни сприймали злиття з СРСР?

- Як сьогодні пам'ятаю. Мені тоді було 15 років. І мама зібрала нас, усіх дітей, поклала на рушник хліб-сіль. А ми – з квітами. Так зустрічали воїнів, які нас звільнили від румунської влади. Це було велике щастя і радість. Усе село святкувало, нарешті могли вільно співати українських пісень. Ми почали вчитися в українській школі рідною мовою, адже до цього мусили навчатися румунською. Та буквально пройшло пару місяців, і почалося: арешти, розкуркулення, наступ на українську інтелігенцію. Був у нашому селі ґазда, який, щоб раненько піднятися, стелив собі під рядно шар картоплі – на такій "постелі" точно не проспиш. Але й цього трудягу вислали до Сибіру, бо був заможним.

До речі, коли знову прийшли румуни, маму арештували. Адже її фото, на якому вона хлібом-сіллю зустрічала радянських воїнів, потрапило до газети. І батькові довелося продати корову, аби виручити маму. Правда, нашій родині судилося пережити ще страшнішу трагедію. Мій старший брат Іван, йому було 18 років, учився в румунському місті Констанца в морській школі на капітана. Туди приймали здібних дітей, які мали схильність до мов, а Іван прекрасно знав іспанську, французьку, німецьку, англійську, румунську. І коли нас возз'єднали з Україною, він прийшов на канікули – у перші дні ще був відкритий кордон. Минув місяць, йому треба було повертатися. Він пішов і зник безвісти. Про його долю ми дізналися, коли Україна вже стала незалежною. Батьки до того часу, на жаль, так і не дожили. Якось зустрівся я з товаришем із мого села, а він, виявилося, працює в архівах. І я попросив його подивитися дані по Чернівецькій тюрмі. Бо мама завжди говорила: "Він там загинув..." Мамине серце, мабуть, відчувало це і не помилилося. Я бачив особову справу брата, він не знав російської, просив: "Ви мене не розумієте, я ніколи не був зв'язаний із якимись антирадянськими справами. Дайте мені перекладача іспанської, французької чи німецької". На що йому казали: "Ах, так ти шпіон! Ми тєбя научім, будєш говоріть по рускі!" Над ним страшно знущалися, зламали хребет, а потім розстріляли... Ми так і не знаємо, де він похований..."

Tags: бандера, западная украина, россия, ссср, украина, упа
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic
  • 5 comments